Ми живемо в епоху, коли в країнах Заходу вирує «Ліволіберальна культурна революція». Її мета – побудова принципово нового суспільного ладу, «вільного від нерівності та дискримінації». Для цього новітні революціонери розгорнули безпрецедентну боротьбу заради повної заміни моральних засад, на яких побудовано звичне нам суспільство. Серед іншого, під ударом опинилися інститут родини та звичні уявлення про стать та статеві відносини. Епіцентром цих подій є США, звідки апробовані рецепти розповсюджується по інших країнах.
Протягом тривалої боротьби за «рівність» ліволіберали неодноразово змінювали свій головний символ, з «пригніченням прав» якого вони борються. Спочатку це були феміністки, потім представники ЛГБТ та расових меншин. Наразі цим символом стають транссексуали, також відомі як «трансгендери». Термін транссексуальність означає ідентифікацію особистості із статтю, яка відрізняється від її біологічної статі. Його визначальною ознакою є бачення себе особою протилежної статі та бажання змінити свою біологічну стать на протилежну.
В цій статті ми розглянемо деякі аспекти боротьби за права транссексуалів, що сьогодні триває в США. За статистикою сьогодні в Америці проживає 1,5 мільйони транссексуалів. Це 0,6% від дорослого населення країни. Кількість порівняно невелика, проте транссексуали мають одну з найпотужніших медіа підтримок в сучасному світі. Тому, згідно останніх соцопитувань, їх підтримують 46% американців. Противників поки більше, але незначно: 51% населення США вважає спосіб життя транссексуалів аморальним.
В цих умовах боротьба за повне визнання транссексуалів повноцінними членами суспільства набуває вирішального значення. Те, що зусилля «за вуха» втягнути їх в активне громадське життя, в якому вони мають стати, «такими як усі», зазвичай суперечать здоровому глузду, ліволібералів не турбує. Проте на початку процесу інтеграції транссексуалів у суспільне життя США, відразу проявились дві сфери, в яких здійснити це виявилось найважчим. Це армія та спорт. В усіх інших царинах проникнення транссексуалів відбувається порівняно безболісно.
Питання служби транссексуалів в армії протягом останніх п’яти років було одним з найгостріших, що стрясали Америку. В 2019 році президент Дональд Трамп заборонив транссексуалам служити в збройних силах. Зробив він це не за власною примхою, а після консультацій з генералами та воєнними експертами. Розробкою цієї політики керував тодішній міністр оборони Джім Меттіс. Він стверджував, що заборона забезпечить дотримання усіма військовослужбовцями однакових стандартів «розгортання та ведення бою». Також висловлювались занепокоєння, що утримання транссексуалів буде вимагати чимало коштів.
Становище радикально змінилося після зміни адміністрації в Білому домі. Одним з перших указів нового президента Джо Байдена стало скасування заборони транссексуалам служити в армії. За підрахунками «Національного центру з питань трансгендерної рівності», сьогодні на військовій службі перебувають понад 15 000 транссексуалів, а також нараховується 134 000 транссексуалів-ветеранів. Оскільки в 2019 році в армії служили 8980 транссексуалів, то зараз бачимо зростання їх кількості більше ніж в 1,5 рази.
Для транссексуалів створюють пільгові умови служби та після службового обслуговування. Зокрема, Департамент по справах ветеранів 20 червня анонсував, що медичні заклади для обслуговування ветеранів скоро почнуть здійснювати безкоштовні операції по зміні статі за рахунок держбюджету для всіх бажаючих, якщо вони служили в армії США.
Не важко уявити, що буде після цієї заяви. Якщо раніше в армію США вступали для здобуття громадянства чи гранту на освіту, то тепер туди будуть йти різноманітні персонажі, щоб отримати безкоштовну операцію по зміні статі. Наскільки вони будуть боєздатними питання риторичне. Варто пам’ятати, що армія – це традиційно консервативний інститут. Генерали і армійські чиновники неохоче йдуть на серйозні світоглядні зміни. Проте в випадку американської армії ми маємо показовий приклад того, як сучасна пропаганда та суспільний тиск можуть зламати навіть консервативну структуру.
Ми за транссексуалів… але проти
Найбільш суперечливим є питання участі транссексуалів в спортивних змаганнях. Дослідження показують, що транссексуальні жінки навіть після року гормональної терапії зберігають спортивну перевагу над своїми однолітками зі здоровим психо-сексуальним розвитком. Але чоловіки, які оголосили себе жінками, претендують на участь саме в жіночих змаганнях, де за рахунок додаткового тестостерону мають значну перевагу. А значить – і перспективи. Все це порушує принцип «чесної гри», який постійно декларується в сучасному спорті.
Згідно опитувань тільки третина американців вважає, шо транссексуали самі мають право обирати з ким їм змагатися. 62% американців вважають, що спортсмени-транссексуали повинні займатися спортом відповідно до статевих ознак при народженні, а не самоідентифікації.
Втім, подібні перспективи мало хвилюють спортивних чиновників. 21 червня Міжнародний олімпійський комітет дозволив Лорелл Габбард, важкоатлету-транссексуалу з Нової Зеландії, змагатися з жінками. Чиновників не засмутило, що ця «транс-жінка» піднімає середню вагу атлетів-чоловіків. Тобто серед жінок він відразу може увійти в топ-5 найкращих. Жінки-важкоатлети обурились. Правда, при критиці вони додають, що підтримують «трансгендерну спільноту» та що вони усвідомлюють, що визначити правову основу для участі транссексуалів у спорті «дуже складно».
В інших видах спорту також виникають конфлікти. В травні з заявою виступила легкоатлетка Челсі Мітчелл, зі штату Коннектикут. Ще донедавна вона мала звання найшвидшої бігунки в своєму штаті. До того моменту, поки з нею почали конкурувати транссексуали. Тепер вона ледве входить в топ-3. Мітчелл прямо звинуватила транссексуалів у «несправедливій боротьбі». Пряма мова: «все, про що я можу думати, це те, що всіх моїх тренувань, все, що я робила, щоб домогтися максимальної продуктивності, може бути недостатньо просто тому, що на доріжці стоїть бігун-трансгендер з величезною фізичною перевагою».
Оскільки скандалів уникнути не вдається, то в США все більше шириться ініціатива заборонити «транс-жінкам» змагатися в жіночому спорті. Наразі заборони і обмеження діють у восьми штатах: Алабама, Арканзас, Флорида, Міссісіпі,Монтана, Південна Дакота, Теннессі, Західна Віргінія. В багатьох інших подібні закони лежать на розгляді.
Зрозуміло, що ця опозиція викликала шалене обурення з боку борців за права транссексуалів. Вони заявляють про дискримінацію та про «загрозу психічному здоров’ю трансгендерних дітей». На розгляді в Конгресі лежить спеціальний білль від Демократичної партії, який визнає дискримінацією будь-яке обмеження прав транссексуалів, в тому числі і в спорті. Наразі республіканці не дають ухвалити цей документ.
Чи є перспективи спортивно-неспортивної боротьби?
Потенційно, наслідки всього цього для жіночого спорту можуть стати руйнівними. За кілька років він просто зникне під нашестям «атлетів-транссексуалів». Втім, саме сфера спорту перетворюється на передову ідеологічної боротьби за права так званих транссексуалів та їхніх противників. Саме в цій сфері навіть у захисників транс-прав виникає серйозне протиріччя з ідеологічною складовою.
Навколо спортивні спори суперечать офіційній пропаганді та самому сенсу боротьби за права транссексуалів. Бо виходить, що які ж «транс-жінки» тоді «жінки», якщо не можуть змагатися з іншими жінками? Але якщо вони змагаються, то жінки обурюються, вважаючи це несправедливим. З іншого боку, якщо люди їх підтримують, але одночасно виступають проти того, щоб змагатися з ними в спорті, то чи не є це прямою ознакою логічного закону суперечності? А також, своєрідною антиномією?
Тому, противники транссексуальної ідеології можуть і мають активно це використовувати. Проте, на відміну від армійської служби, так просто розв’язати цей вузол протирічь не вдасться. Ми бачимо, що це «вікно Овертона» вже почало відкриватися на міжнародному рівні. Тому битва ідеологій і далі буде важкою.
А що в Україні?
Наразі в Україні боротьба за права транссексуалів не є актуальною повісткою місцевих ліволібералів. Першість зберігає питання боротьби за права ЛГБТ, поряд з яким іноді побігом згадують транссексуалів. Це не дивно, бо в питані впровадження ліволіберального дискурсу в суспільний наратив, Україна відстає від «розвинутого Заходу» на декілька років. Тому мода на транссексуалізм наші терени ще не заполонила. Що ж, кожний Салем має тих відьом, на яких заслуговує. Втім, враховуючи озвучені тенденції, не має сумнівів, що «транссексуальний дискурс» скоро охопить і Україну.
Автор: Роман Пономаренко, кандидат історичних наук, інформаційний аналітик АССУ.
